К.ПАВЛЯК  
Пт, 2017-10-20, 10:35 AM

Приветствую Вас Гість | RSS
Головна сторінка | Каталог статтей | Регистрация | Вход
Меню сайту

Категории каталога
Мои статьи [2]

Початок » статті » Мои статьи

До і після "Лемківщини" -1
До і після "Лемківщини…"

Озираючись назад на той час, скажу, що то був великий час великих, але, на жаль, невикористаних можливостей та сподівань. І я не лише себе маю на увазі. Вся Україна тішила себе ілюзіями манни небесної, котрими нас годували як романтики-революціонери, так і хитрі та підступні політичні комбінатори з-поза "бугра", як східного, так і західного.

Для мене перший фестиваль "Червона Рута" – то була, мабуть, найбажанішою на той момент подією, фактично – ціллю життя. Я писав пісні десь від 1977-1978 років, і, звісно, до того часу, до 1989 року, у мене накопичився велетенський потенціал. До того ж, з 1987 року я став писати пісні українською мовою, тож коли прочитав інформацію про фестиваль, я був у вигіднішому становищі, ніж багато хто з музикантів, котрі стрімголов кинулися "перекладати" російськомовні тексти українською мовою. Хто пише авторську пісню, та й взагалі пісню, той розуміє, що одна справа, коли пісня народжується в гармонії мелодії та вірша, і зовсім інша справа – коли ти на готову мелодію "вимучуєш" не вірш, а сякий-такий "текст". Другий варіант – це, по суті, вже не мистецтво, а ремісництво.

На відбірковий тур до Умані я поїхав якраз у той час, коли у мене народилася перша дитина, і моя дружина ще перебувала в родильному будинкові у Чернігові. Я приїхав з Черкас у Чернігів на побачення, отримав від дружина "благословення" їхати в Умань і тут же повернувся до Черкас, звідки на "кукурудзянику" (тоді ще літали з Черкас) наступного дня полетів до Умані. У літаку, щоб не загойдувало, бринькав на гітарі і співав. Коли прилетів в Умань, то, чесно кажучи, був здивований, що ніде ніякої реклами, навіть на підступах до Будинку культури в самому центрі міста. Всередині обстановка була так само неформальна. Якась тітонька записувала усіх бажаючих до списку виступити, я записався майже останній, після мене ще було кілька чоловік. Перед виступом я, звісна річ, дуже хвилювався, але не забув оголосити, що одна з пісень присвячується моїй дружині, котра щойно народила мені доньку. Не обійшлося без курйозів. Володя Тетченко, лідер черкаського КСП "Берег", відкликав мене убік і виконав мені свою стару пісню, котру я неодноразово вже чув у його виконанні, але з українським текстом, котрий аж ніяк не пасував до тієї мелодії. Проте у нього до цієї мелодії було заготовлено кілька варіантів українських текстів, і він мені їх усіх почав демонструвати, аби я підказав, який текст найкраще пасує. Врятувало мене те, що надійшла моя черга виходити на сцену. Звісно, перед виступом ми всі здавали до журі тексти пісень (аби чогось не вийшло…), і ведуча, коли оголошувала мій виступ, описала мене, як борця проти атомної бомби та чорнобильського лиха, хоча у моїй пісні були всього лише такі невинні слова:

"Щоб до землі припасти дорогої,
Відчути кожним атомом її..."

(тобто – відчути землю кожним атомом свого тіла, злитися з нею...).

Після виступу за лаштунками я отримував привітання від своїх колег-конкурентів, в тім числі, і від самого Андрія Миколайчука, котрий походжав із дешевою невеличкою "самограйкою" під пахвою.

Зрештою, тур відбувся, і пізньої ночі на автомобілі Андрія Мороза ми поверталися до Черкас. Третім пасажиром в автомобілі був Едуард Драч, котрий дорогою вводив нас у курс справ у царині української авторської пісні. Зокрема, провів з нами лікбез, чим наша творчість повинна відрізнятися від творів Розенбаума та інших "русскіх".

Результати відбіркового конкурсу опублікувала одна з обласних газет, і моє ім’я в цьому переліку було чомусь пропущене. Згадувався лише Едуард Драч та гурт "Екологія". Я вже навіть трохи став панікувати – чи я все-таки потрапив до фіналу, чи ні. Коли на допомогу прийшов Ленінський комсомол.

На той час я працював інженером-конструктором в ЦКБ "Сокіл" заводу "Фотоприлад". Звісно, завод, крім сапок з нержавійки, випускав і щось таке, про що не можна було розмовляти вголос. Тобто – справжній оборонний завод, з першим відділом і всіма іншими обов’язковими совковими атрибутами. І я, разом із моїми колегами, приходили на роботу з жовто-блакитними значками, а я осмілів настільки, що навіть чіпляв поруч червоно-чорний. Це був час, нагадаю, 1989 рік, ще був живий Щербицький, і майбутній президент Кравчук по телебаченню критикував і висміював Рух, а ми втрьох (Сашко Болдиріхін, Віктор Лаба і я) написали йому, тоді ще секретареві КПУ, критичного листа. І навіть відправили цього листа поштою рекомендованим листом!

І, отже, якогось дня мене викликають у приймальну начальника ЦКБ. Заходжу, а перелякана секретарка мені повідомляє: "Ну, ти, Павляк, догрався!! Тебе викликають в обком комсомолу!" Вирішила, мабуть, що там мене поставлять до стінки. Ну, мої фантазії щодо причин виклику були також не набагато оптимістичнішими.

Від прохідної заводу до обкому комсомолу було якихось п’ятнадцять хвилин ходьби. Я зайшов у приміщення обкому (а там же знаходився і обком партії), на вході мене зустрів міліціянт. Він з жахом в очах косився на мій жовто-блакитний значок, але я йому назвав своє прізвище, і він, пропускаючи мене, полегшено зітхнув, але запитав, чи не міг би я зняти хоч на час перебування у цьому святому приміщенні обкому цього свого бандерівського значка. Я відповів, що у нас гласність, і значка не зніму. Дорогою до кабінету, куди мене викликали, я зустрів ще кількох комсомольських функціонерів, котрі, загледівши мій значок, просто шаленіли і обходили мене по кругу максимального діаметра, щоб, бува, портрети вождів їх не запідозрили у співчутті до жовто-блакитного прапора.

Коли ж я зайшов нарешті до кабінету, там сидів чорнявий хлопець, котрий практично ніяк не зреагував на мого жовто-блакитного значка, але запитав навіщо я ношу ще й червоно-чорний. Я йому почав розповідати, але він особливо не дослухався до моїх пояснень, а коротко підсумував: "Імідж зобов’язує. Розумію".

Виявилося, обласний комітет комсомолу командирує мене на фестиваль "Червона рута" у Чернівці. Це для обласного комітету комсомолу велика честь. Настільки велика, що обком навіть пообіцяв мені оплатити витрати на відрядження та проживання. Мушу зазначити, що я й сам був дуже цим здивований, бо сподівався на щось протилежне і не дуже приємне.

Коли я повернувся з обкому живий і неушкоджений, колеги з мого відділення призналися, що не сподівалися вже мене побачити найближчі кілька років. Думки розбігалися лише в термінах, котрі я б мусив відсидіти. Ну там чи рік, чи три, а чи всі п’ять. А коли я їм повідомив, що обком мене командирує в Чернівці на фестиваль, то це взагалі мало ефект бомби. Чи навіть ефект секс-бомби. Мало хто знав про те, що я пишу пісні і виконую їх під гітару, це й так завжди сприймається в колективі як великий позитив, а тут ще й відразу – та на фестиваль, який рекламувався у багатьох комсомольських газетах. В оплачуване відрядження, з добовими, із збереженням заробітньої плати!

Тоді я вперше відчув себе у шкурі професійного артиста: ти співаєш, і тобі за це платять гроші. Щоправда, це було вперше й востаннє.

Кілька вихідних я використав для підготовки до фестивалю. Робив фотографії, слайди. Комп’ютерів, таких як зараз, тоді не було, цифрових фотокамер теж, все робилося через плівку-проявник-фотопапір, це все вимагало порівняно багато часу, щоб зробити щось таке особливе. Велика вдячність від мене моєму другові та колезі по роботі Славікові Пріщенку, котрий тоді витрачав на мене час, фотографуючи мене на піщаних пляжах черкаської Митниці, і морально підтримував!

Відбував я до Чернівців через Київ, аеропорт "Жуляни". З телефону-автомату аеровокзалу зателефонував у Чернігів, щоб дізнатися про стан здоров’я моєї дочки та дружини. Телефон був лише у сусідів, довго довелося чекати, поки підійшла моя теща і сказала мені, що все добре. Якість зв’язку була погана, у залі очікувань було гамірно, та й літаки гули дай Боже, тому я довго не розмовляв. До того ж вже оголосили реєстрацію пасажирів на рейс.

Коли вже був пройдений фейс-контроль, перед посадкою в автобус-розвізник до мене підійшли два молодики і стали просити продати їм гітару, котру я віз із собою. Пропонували мені порівняно великі гроші, мотивуючи це тим, що їм терміново "потрібен інструмент". Я відмовив, так як вважав, що саме ця гітара мені принесла успіх в Умані, а отже, я мушу саме на ній грати і в Чернівцях.

Прибувши до Чернівців, я, так само як і перед тим в Умані, був розчарований відсутністю будь-якої реклами, а також тим, що мене, потенціального переможця фестивалю, ніхто не зустрічає з квітами та з духовим оркестром. Або хоча б просто з квітами без оркестру.

Сяк-так я дістався готелю "Черемош", де містився оргкомітет фестивалю. Жіночка трохи мене пожурила, що я так запізно прибув на фестиваль, і побідкалася, що бейджі "Учасник" вже закінчилися. Але вона може видати мені бейдж "Оргкомітет", що і зробила. Пізніше з цим бейджем я міг проходити де завгодно, на будь-які заходи фестивалю, куди не впускали навіть не те що рядових учасників, а й лауреатів. Наприклад, так я зміг пройти на заключний гала-концерт, котрий відбувався на центральному стадіоні в парку. Отже, як виявляється, спізнюватися (чи то пак – затримуватися) – це не завжди погано.

Жити мені довелося не в готелі, а на базі "Валя Кузьміна", куди нас доставляв фестивальний автобус. Мене поселили із учасниками з Івано-Франківська, а це були Левко Бондар, Володя Кіндратишин, Станіслав Щербатих та інші. Коли в спальні ми по черзі виконували свої пісні, найперше, що мене запитували мої товариші по житлоплощі – то це а чому мене не було на тогорічному "Оберезі" в Луцьку. Чесно кажучи, я й сам би це хотів знати.

Категорія: Мои статьи | Додав: pavliak (2006-10-27) | Автор: Павляк Костянтин
Переглядів: 1000 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0

Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входу

Пошук по каталогу

Друзі сайту
Український Формат – Тільки справжня українська музика! Українські пісні Поет, бард, композитор Кость Павляк Поет, бард, композитор Кость Павляк

Статистика


Copyright MyCorp © 2006
Використовуються технології uCoz