Інтернету на той час не було. Газети комсомольські (інших молодіжних не було) я передплачував, там оголошення щодо "Оберегу" не помічав. Як тоді можна було потрапити на цей фестиваль – диву даюсь.

Менше з тим, усім присутнім моя творчість сподобалася, мені побажали успіхів. Звичайно ж, кожен із присутніх теж виконав кілька своїх пісень, потім хтось прибіг і радісно повідомив, що в такому-то будиночку збирається душевна компанія на випивку, і ми всі дружно туди побігли.

Знаєте, як це воно – випивати із незнайомими людьми... Через п’ять хвилин вже всі тобі друзі, коротше кажучи, спати вкладалися вже майже під ранок.

Я старався відвідувати всі концерти. На щастя, бейдж з написом "оргкомітет" відкривав мені шлях у будь-яку точку, тож я міг фотографувати виконавців з будь-якого ракурсу. У мене був такий альбом для малювання, у котрому я збирав автографи виконавців (на жаль, під час численних переїздів з квартири на квартиру цей важливий документ втратився) та вирізані з газет фотографії.

Зустрів якось несподівано на одному з концертів нашого черкаського кореспондента місцевої газети Олега Стогнієнка, котрий потім став головним редактором цієї газети. (Не до теми, але цікаво : вдруге, так само несподівано, ми з ним зустрілися у 1994 році, в Місхорі, в черзі до вагончиків канатної дороги на Ай-Петрі ; він стояв у хвості черги просто переді мною, і я його впізнав зі спини).

Конкурсний день проходив важко. Дійсно, дуже багато було виконавців (53), і всіх вирішили "пропустити" за 1 день (міська влада не дала дозволу на продовження термінів фестивалю). В переддень у якомусь храмі (здається, неподалік Університету) було проведено жеребкування. Мені випало виступати майже в кінці. З одного боку, начебто це престижно, як тепер вважається, чим ближче до кінця концерту виступає артист, тим він "крутіший". Але тоді реально вийшло інакше. Такі авторитети, як Едуард Драч, Андрій Панчишин, Віктор Морозов виступали ще вдень, коли світило сонце і було тепло. А коли сонце закотилося, настав холодний вечір (а була середина вересня), то ми всі, хто ще не виступав, просто давали дрижаків, пальці задубіли, стали негнучкими, струни на моїй 12-струнній гітарі розлаштувалися, одним словом, ціла тобі біда. Налаштувати правильно 12-струнну гітару було дуже важко, вона весь час потребувала підстроювання, а руки замерзли настільки, що не в змозі був брати акорди.

Як виходив на сцену – не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що сцена була дерев’яна, прогиналася під ногами. В очі били юпітери, не бачив нікого, крім членів журі, котрі сиділи просто під сценою. Мене охопило хвилювання, я був уперше на подібних заходах, хоча раніше, звичайно, доводилося виступати зі сцени під час навчання в школі та в університеті. В голові стали плутатися слова пісень, я довго не міг вирішити, з якої саме пісні розпочати. Щоб якось побороти хвилювання – жартівливо подякував тим, хто нам, учасникам, підвіз футболки з символікою "Червоної Рути" і, таким чином, не дав до кінця замерзнути. Глядачі-слухачі вибухнули у відповідь реготом і схвальними аплодисментами. Врешті я розпочав, здається, з "Пісні Мазепи". Дуже переймався, що мені не дадуть заспівати всі три конкурсні пісні, а зупинять посеред виступу, скажуть "дякуємо" і зженуть зі сцени. Десь посеред виступу – не згадаю, яку саме пісню тоді співав – раптово щезає електропостачання сцени, гасне світло, глохнуть підсилювачі, я в шоці, але відразу в пам’яті згадуються радянські фігуристи, котрим теж вимкнули посеред їхнього виступу музику, а вони дотанцювали і взяли призове місце (то були, здається, Родніна і Зайцев, а може хто інший). І от я теж не зупиняючись ні на мить доспівую пісню і переходжу до наступної.

Коли співав "Там, на Лемківщині...", на мій подив слухачі мені стали аплодувати в такт. Тоді це дуже допомогло, підняло "бойовий дух", зняло "мандраж". Хотів би подякувати тим людям, котрі мене тоді підтримали і, можливо, будуть читати ці спогади. Крім того, звичайно, особлива подяка тим, хто зміг записати мій виступ на магнітну стрічку і, таким чином, зберегти цю пісню.

Нарешті, закінчивши виступ, я збігаю зі сцени і ховаюся від холоду в автобусі. В мені теплиться сподівання, що мій вдалий виступ не може не бути помічений тими людьми, котрі можуть мене "проштовхнути". Поясню це. На фестивалі були присутні іноземні гості, зокрема з Канади, котрі, прослухавши виступ того чи іншого учасника, відразу після виступу підходили до нього і запрошували на виступи до Канади чи іншої країни. Кілька чоловік, котрі виступали удень, мені цим вже хвалилися. Оскільки мій виступ теж дуже непогано був зустрінутий глядачами, я сподівався, що і мене теж буде чекати запрошення на закордонний тур. Крім якогось приробітку, це, звичайно, ще би був і величезний промоушн і взагалі – перелом у житті, ти відразу стаєш знаменитим. Отже, сиджу я після виступу в автобусі, гріюся, і тут мене викликають на вулицю."Кость Павляк – на вихід!".

– Ну, – гадаю, – ось воно! Зараз який-небудь капіталіст мене заангажує і поїду я на гастролі в Канаду !

Виходжу, озираюся. Мене очікує "солодка парочка" – якийсь дідок далеко не "капіталістичної" зовнішності та його супутник – хлопчик віком років 10-12. Це явно не продюсери. Це, швидше, як тепер кажуть, два бомжі (тоді це слово ще не вкорінилося в наш лексикон). Дідок подався мені назустріч, я ледве розрізнив у сутінках його неголене обличчя і обідраний одяг. Хлопчик мовчки і з захопленням дивився на мене знизу вгору.

– Ну ти і маладєц, ну ти ім і врєзал ! – похвалив мене дідок російською мовою. – Ну ти ім паказал ! Вот, на, дєржи !

І він простягнув мені пляшку шампанського. Ну, це було, звичайно ж, не шампанське, а шипучка, бо справжнє шампанське тоді було у величезному дефіциті, "викидали" його лише перед святами, але для бомжа ця пляшка шипучки, мабуть, була дуже дуже цінною річчю чи здобиччю.

– Дякую, – сказав розчаровано я і взяв пляшку.

Дідок ще довго нахвалював мій виступ, але я його майже не чув – перебував у ступорі від розчарування. Невже – гадав я – мої пісні сподобалися лише цьому бомжу? Де мої канадські продюсери? Чому вони так довго не йдуть і змушують мене слухати цього жебрака?

*** І от, через кільканадцять років ця історія з жебраком набула нового змісту. Якось, році в 2001-2003 я розмовляв із матір’ю моєї дружини, а вони проживали свого часу у Чернівцях по вулиці Комарова і часто відвідували той парк. І, як розповідала мені теща, у тому парку довгий час жив бомж, знаменитий на всі Чернівці. Чим він був знаменитий? Багато чим.... Він там жив і влітку, і взимку, і користувався навіть, як я зрозумів, у місцевих жителів якимось таким своєрідним авторитетом. Був місцевою знаменитістю. І швидше за все – це саме він нагородив мене за виступ пляшкою "шипучки". От таким чином наші шляхи знову перетнулися у віртуальному просторі. І, скажемо так, від усвідомлення цього та пляшка шипучки стала для мене чимось більшим, аніж просто пляшкою шипучки, бо ж людина віддала мені, мабуть, найдорожче, чим на той момент володіла. ***

Після мене мені ще добре запам’ятався виступ гурту "Рутенія" з Анатолієм Сухим. Я вперше бачив його у такому форматі, їх дуже гарно зустрічали глядачі. Інших конкурсантів я вже й не згадаю, бо дуже хилило в сон.

Отже, якось нас довезли на "Валю Кузьміну", де ми переночували, а іншого дня сталася ще одна така пригода. У гала-концерті естрадних виконавців повинна була виступати Інеса Братущик з гуртом "Мальви". А до того ми з нею та ще кількома виконавцями їздили у якийсь районний центр неподалік Чернівців виступати, агітуючи за якогось проукраїнського кандидата до Верховної Ради СССР. Ну, дорогою в ПАЗику роззнайомилися, і я перед гала-концертом купив букет квітів, щоб піднести Інесі на сцену після її виступу. Увечері в Зеленому (Літньому) Театрі в парку розпочався гала-концерт. Я сидів десь у п’ятому чи у шостому ряду. Працювали телекамери, йшла здається, пряма трансляція, проте цього я не знав. Погано пам’ятаю, хто там розпочинав концерт, коли раптом хтось вибіг на сцену під час виступу, якщо не помиляюся, Василя Жданкіна, і повідомив зі сцени, що за стінами театру стоять люди з ПРАПОРАМИ, а міліція їх не впускає всередину. І от виступаючий виголосив коротку запальну промову, після чого дав команду в мікрофон : "Внести національні прапори!". І очевидно, міліція нічого не змогла вдіяти, двері театру розчинилися і до середини увірвалися-влилися розбурханою повінню десятки хлопців та дівчат із жовто-блакитними ПРАПОРАМИ. Зал голосно щось патріотичне скандував, здається, заспівали гімн "Ще не вмерла Україна!" (нагадую – 1989 рік!)... Далі концерт пішов зовсім в іншому руслі, люди були дуже піднесені і натхненні. І отут якраз на сцену вийшла Марійка Бурмака, і стала співати свої пісні, і коли вона закінчила співати "Ми йдемо!", я не витримав і побіг з квітами до неї на сцену! Таким чином, не дочекалася від мене квітів Інесса Братущик, а під гучні оплески я вручив призначений їй букет Марійці. Це все знімалося телекамерами і випускалося у прямий ефір.

*** У цей же час моя дружина Інна знаходилася у чернігівській лікарні з післяродовими ускладненнями, високою температурою та іншими неприємностями. (Цього стану речей я не знав, бо ж мені теща сказала – все нормально. Пізніше виявилося – все було дуже ненормально, але мене не хотіли "розстроювати"). Звичайно ж, дружина знала, що я у Чернівцях, вона сама довгий час жила у Чернівцях, навчалася там у школі та університеті, і коли йшла пряма трансляція з Чернівців, то природньо, що вона сиділа разом із іншими пацієнтками і дивилася цей гала-концерт. І оцініть ситуацію з її точки зору : вона, хвора, сидить в лікарні, новонароджена дитина знаходиться у бабусі вдома, теж із температурою, а я, сучий син, по телевізору дарую квіти якійсь (вибач, Марійко) хвойді. Чого я тільки через цей букет не наслухався і не натерпівся від дружини та її родичів після повернення додому. Справа ледь не дійшла до розлучення. ***

Другого дня відбувався фінальний гала-концерт на центральному чернівецькому стадіоні "Буковина". Виступали гурти, барди, солісти. Міліціянти не пропускали на трибуни численну публіку, котрої прийшло дуже, дуже багато. Жовто-сині прапори відбиралися і ліквідовувалися, а тих дівчат, хто був зодягнений у синьо-жовті кольори, навіть били горбачовськими "демократизаторами" і виносили подалі, взявши за руки-ноги. Вочевидь, за вчорашнє вони отримали добрячого прочухана. Спілкувалися міліціянти виключно російською мовою з сильним буковинським акцентом. Не пропускали навіть багатьох учасників-конкурсантів фестивалю, я сам особисто пройшов усередину лише завдяки своєму бейджеві з написом "Оргкомітет". Дехто із переможців, а саме – Василь Жданкін і Марічка Бурмака – проявили навіть громадянську мужність, затаврувавши перед своїм виступом репресивні дії міліціянтів. Згодом у мене виникли такі рядки пісні про "Червону Руту", котру я неоднократно виконував у Черкасах та інших місцях:

Пацюки, сірі пацюки, -
Палиці гумові, залізні кулаки.
Поглядом з-під лоба зупиняють вас -
В Чернівцях міліція пере-перестроїлась!

...Далі була дорога назад, у Черкаси. Поверталися поїздом, разом із Андрієм Морозом та Олегом Королем. Рідне місто нас зустріло непогано, весь "Заповіт" радісно гудів, що Черкаси мають свого лаурета (Едуарда Драча) та дипломанта (мене), ну а також всі були в безмежному захваті від Андрія Миколайчука. Популярність останнього була просто шалено вражаюча: коли я мимохіть сказав, що ми з Андрієм разом якось кавували в чернівецькому кафетерії, на мене всі дивилися, як на апостола Петра, котрий бачив живого Ісуса.

(Далі буде)